У процесі спілкування із завідувачем Ніною Іванівною Івасенко тема майбутнього журналістського матеріалу раптом змінилася. Захотілося познайомити ніжинців поближче із самою Ніною Іванівною…
Завідуюча бібліотекою може годинами розповідати про свою роботу, бо надто її любить. І ніколи їй не зраджувала. А це, на хвилиночку, понад 35 років!
Зі слів Ніни Іванівни і відвідувачів, з якими вдалося поспілкуватися журналісту в день візиту, бібліотека живе надзвичайно цікавим і бурхливим життям. Тут не тільки видають книги читачам. Це такий собі оазис духовного розвитку і душевної рівноваги. У бібліотеці та поза її межами відбуваються різноманітні заходи, частину яких проводять у тісній співпраці з ветеранською організацією (Людмила Величко), територіальним центром соціального обслуговування (Інеса Шаповалова).
Крім того, колектив бібліотеки, в якому, крім Ніни Іванівни, є ще Наталя Самойленко та Ольга Гавриленко, займається волонтерською діяльністю — збирають речі та продукти харчування і передають тим, хто їх потребує.
Але, як ми і домовились, про діяльність самої бібліотеки-філіалу №2 більше детально розповімо іншим разом. Сьогодні у центрі уваги — Ніна Іванівна Івасенко, яка настільки обожнює свою роботу, що у разі потреби готова долати десятки кілометрів від рідної Талалаївки до Ніжина велосипедом. Що, власне, не раз і робила. Але вносити зміни у життя не хоче і досі…
У школі Ніна вчилася на відмінно. Любила читати настільки, що почав падати зір, і лікарі приписали окуляри. Тато провів світло на піч — щоб дитині було тепло і комфортно.
Дівчинка перечитала чи не усі книжки у шкільній бібліотеці. Сільські діти полюбляли відвідувати бібліотеку ще й з іншої причини: тут працювала дуже гарна жінка — Марія Дмитрівна (на жаль, з роками її прізвище стерлося з пам'яті). Вона була самотньою і фактично жила у бібліотеці. Завжди пригощала дітлахів смаколиками. Дівчатка довіряли пані Марії свої секрети. Саме на цю людину Ніна й хотіла бути схожою, коли виросте.
Після восьмого класу, маючи на руках похвальний лист, дівчина поїхала вступати до Чернігівського юридичного технікуму. Але не добрала одного (!) балу. Їхала додому і плакала так, що чув весь вагон. Підійшов чоловік, почав розпитувати, що сталося. Піднявши голову, Ніна побачила, що у вагоні багато військових. Куди вони їхали, невідомо. Напевно, міняли місце дислокації. Військовий заспокоїв дівчину і сказав, що нічого страшного не сталося, життя на цьому не закінчується.
Мама взагалі вважала повернення Ніни додому добрим знаком: «Значить, і надалі вчитимешся у школі». Але донька з нею не погодилася і вже через кілька днів поїхала до Ніжинського училища культури, прихопивши з собою того самого похвального листа.
На співбесіді були присутні тодішній директор училища Сергій Миколайович Родін і Валентина Олексіївна Рачицька. Саме вона пізніше стане у Ніни класним керівником. Дівчина розповіла про себе і про свою мрію — стати бібліотекарем, розчуливши викладачів. Її попросили ще продекламувати вірша і — прийняли!
Практику новоспечена фахівець бібліотечної справи проходила у бібліотеці-філіалі №2 Ніжинської міської ЦБС. Так-так, цієї ж самої, де нині працює. Тільки приміщення раніше було не таким гарним…
Так склалося, у той час Ніна вийшла заміж і народила сина Сергія. Коли йому виповнився 1 рік 2 місяці, молодій мамі зателефонувала завідувач бібліотеки-філіалу №2 Людмила Іванівна Скубач і запросила на роботу. До речі, саме Людмилу Іванівну у 2011 році замінить на посаді Ніна Івасенко, яка спочатку працювала бібліотекарем у читальній залі.
Також у колективі багато років працювала бібліотекар Наталя Дмитрівна Кочерга. Нещодавно і вона вийшла на заслужений відпочинок. Їм обом Н. Івасенко щиро вдячна за підтримку та отриманий досвід.
Ніна Іванівна завжди мала активну громадську позицію. За це отримала Подяку міського голови. Була депутатом двох скликань Ніжинської районної ради. Нині — присяжна у міськрайсуді.
Її гордість — діти та онуки. Син Сергій закінчив Харківську академію залізничного транспорту, живе і працює у Києві.
Семирічний внук Макар займається футболом у Київській школі «Динамік». Визнаний кращим гравцем 2022 року. Теж любить читати книжки. Юний патріот, вчить українську мову.
Його мама — невістка Ніни Іванівни — Віта закінчила факультет іноземних мов Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. З сином і чоловіком переїхали до столиці. Наразі Віта не працює — через постійні обстріли Києва і сигнали повітряної тривоги не може залишити сина вдома самого, бо хлопчик навчається дистанційно, а живуть вони аж на восьмому поверсі.
Донька Аліна отримала вищу освіту у Державному економіко-технологічному університеті транспорту. Працює черговою по залізничній станції Ніжин.
Так сталося, що Аліна втратила чоловіка, з яким мала 8-річну Софійку і 5-річного Матвійка (чоловік Роман загинув два роки тому). Але молода жінка не залишилася з бідою сам на сам: рідні — мама з вітчимом Григорієм Григоровичем і сватами — завжди поруч. Допомагають у всьому.
Нещодавно діти стали учнями Ніжинської школи №9. Крім того, дівчинка займається танцями, хлопчик полюбляє техніку і футбол.
Григорій Григорович багато років викладав у Ніжинському аграрному ліцеї. Нині — на пенсії, продовжує працювати інженером з охорони праці.
На щастя, жива мама Ніни Іванівни — Прасковія Афанасівна, якій виповнилося 85 років. Вона щовечора чекає Ніну з роботи, щоб запитати, як минув робочий день і дізнатися новини у світі та в Україні, зокрема. Старенька досі не може повірити у те, що відбувається. Яка така війна? З ким? З тими, кого ми завжди вважали братами? Прасковія Афанасівна по собі знає, що означає ця клята війна: вона ніколи не бачила свого батька Афанасія Федоровича, який загинув під час Другої світової. Офіційна версія: зник безвісти при форсуванні Дніпра. Сім'я без годувальника жила у скруті. 13-річна Прасковія була змушена тяжко працювати з мамою на колгоспному лану. Хіба таке забувається?!
«Сім'я — це моя опора і підтримка. Я дякую Богу за те, що вони у мене є!» — наголошує Ніна Іванівна.
А ще у них з чоловіком є захоплення: у неї — квіти, у нього — сад. Квітам належить п'ята частина городу, який займає 25 соток. Ростуть тут різні сорти троянд, хризантем, лілій, ірисів, лілейників, а також піони, маки...
«Де я б не була, завжди намагаюся відвідати квітковий магазин або базар. Шукаю незвичайні сорти, яких в мене ще немає», — зазначає Ніна Іванівна. І додає: «Також люблю і кімнатні рослини».
У саду — близько сотні фруктових дерев. Серед них яблука, абрикоси, черешні, персики, груші. На городі ростуть малина, порічки, огірки різних сортів, духмяні трави: бергамот, меліса, чебрець, м'ята. Ніна Іванівна з чоловіком неодноразово передавали урожай зі своєї садиби нашим захисникам.
З перших днів повномасштабного вторгнення волонтерили за власним бажанням: збирали по людях, хто чим міг поділитися, розвозили хліб, ліки, які їм замовляли. Адже дістатися Ніжина було нелегко. Пізніше налагодили співпрацю з Ніжинською організацією Червоного Хреста, Адвентистською церквою, іншими волонтерами. Окрема подяка Наталі та Лізі Саєнкам, Галі Бондаренко, Віктору Кільовому. З доставкою продуктів для бійців, які знаходились на блокпосту у селі Хвилівка, допомагав волонтер Вадим Явон.
«Ідея з волонтерством прийшла якось сама собою. Ми з чоловіком довго думали, як стати корисними, адже сидіти склавши руки не могли. Наш дім був відкритий для кожного, хто того потребував. Особливо коли побачили на власні очі, що витворяють окупанти. У Талалаївці вони пограбували магазин. Вбили нашого сусіда. Далі російська колона сунулася на с. Велика Дорога. Там рашисти наробили чимало лиха», — зазначає Ніна Іванівна.
Нині, коли ситуація на Чернігівщині стабілізувалася, люди знов почали мріяти. Ніна Іванівна з чоловіком люблять подорожувати. До повномасштабної війни об'їхали чи не всю Україну. Після нашої Перемоги мріють знов відправитися у подорож. Можливо, з дітьми та онуками. Бо війна навчила цінувати кожну мить свого життя.
Автор: журналіст сайту Nizhyn Post Валентина Савчук
Фото надано Н. Івасенко
