In Memory of Dr. Norbet Mika and Prof. Ihor Skochylyas COLLOQUIA RUSSICA Series I, vol. 10 Diplomacy of Medieval Rus’ (10th–16th centuries) Publication from the 10th International Scientific Conference, Krakow, 9th–11th October, 2019 Edited by Vitaliy Nagirnyy Krakow 2021 Editorial board Igor Danilevskiy (Moscow), Đura Hardi (Novi Sad), Marcin Klemenski (Krakow), Patryk Kuc (Krakow), Aleksey Martyniouk (Minsk), Adam Mesiarkin (Bratislava), Vitaliy Nagirnyy (Krakow) – editor, Yanina Ryier (Mogilev), Myroslav Voloshchuk (Ivano-Frankivsk) Adviser: Leontiy Voytovych (Lviv) Revision and translation: Katarzyna Homoncik, Szymon Orzoł, Halyna Poslavska, Yanina Ryier, Magdalena Worobjew Desktop publishing: Inter Line SC, Piotr Hrehorowicz, Małgorzata Punzet On cover: front page: Miniature of the Radziwiłł (Königsberg) Chronicle last page: „Europe in the 12th century”, by Stsiapan Tsemuschau Editorial board might not share contributors views and their opinions are not to be identified with Editorial board’s outlook. Copying and reprinting without written permission from the Editorial board is forbidden ©Copyright by the Jagiellonian University ©Copyright by Towarzystwo Wydawnicze „Historia Iagellonica” Krakow 2021 ISSN 2353-219X ISBN 978-83-66304-92-5 Towarzystwo Wydawnicze „Historia Iagellonica” z siedzibą w Instytucie Historii UJ ul. Gołębia 13, 31-007 Kraków www.iagellonica.com.pl COLLOQUIA RUSSICA Seria I, tom 10 Dyplomacja Rusi średniowiecznej (X–XVI wiek) Materiały X Międzynarodowej Konferencji Naukowej Kraków, 9–11 października 2019 r. Redaktor Vitaliy Nagirnyy Kraków 2021 Contens Preface .................................................................................................................................. 11 Przedmowa .......................................................................................................................... 16 The list of the participants of the conference ............................................................ 21 CHAPTER I: STUDIES Володимир Кузовков, Похід русів на Каспій і русько-хазарська угода у контексті міжнародних відносин першої чверті Х століття ......................................... 25 Konrad Lewek, Kontakty dyplomatyczne pomiędzy Cesarstwem Bizantyjskim a Rusią w IX – pierwszej połowie XI wieku w świetle znalezisk pieczęci bizantyjskich na terytorium Rusi ....................................................................................................................... 37 Артем Папакін, Дипломатичний дар як один зі шляхів імпорту престижного озброєння на Русь у Х столітті............................................................................................. 55 Ивелин Иванов, Между войной и миром: Русь и Болгария во второй половине X века ............................................................................................................................................... 67 Остап Кардаш, Хто відправив „legatos Ruscorum” на Кведлінбурзький з’їзд 973 року? ......................................................................................................................................... 79 Karolina Madeja, Problem stosunków dyplomatycznych między Węgrami a Rusią za panowania Jarosława Mądrego (1036–1054) ...................................................................... 91 Мирослав Волощук, Кого відправляли угорські королі ХІ–ХІІІ століть in variis legacionibus nostris in Rutheniam: родинна належність і соціальне становище ... 103 Simon Malmenvall, Pilgrimage as a Factor of (Religious) International Relations: Image of the „Self” and the „Other” in the Travel Diary of the Ruthenian Hegumen Daniel ..................................................................................................................................133 Андрій Стасюк, Духовні особи на дипломатичній службі галицьких князів у середині ХІІ – першій половині ХІІІ століть ................................................................ 145 Дюра Гарди, Рюрикович в роли дипломата: Ростислав Михайлович в болгарско-никейских мирных переговорах 1256 года ................................................................ 161 Тимур Горбач, Володимирське посольство до Пруссії восени 1325 року ..... 169 Витас Янкаускас, Между Литвой, Ордой и Москвой: дипломатический „Гордиев узел” 1349–1350 годов ............................................................................................................. 179 Янина Риер, Отображение системы власти в Полоцке в международных договорах и дипломатической переписке XIV века ......................................................... 185 Marcin Grala, „Łaciński szantaż”. Problem nowogrodzkiej apelacji do Konstantynopola w sprawie sporów o „sąd miesięczny” .................................................................................... 201 Oleg Lugovyi, Byzantine Embassy to Moscow and Lithuania in 1415 ............... 211 Алексей Мартынюк, „Налево пойдешь – жизнь потеряешь”: дипломатическое обеспечение поездок иностранцев по землям Руси в первой половине XV века и казус 1438 года ..................................................................................................................................... 221 Филипп Подберёзкин, „Почесть” или „ошибка переводчика”? Как понимали „юрьевскую дань” ливонские дипломаты (1474–1554) ................................................. 237 Dana Picková, The First Treaties between Moscow Grand Princes and the Habsburg Emperors of the Holy Roman Empire: Project and Reality ............................................. 249 Irina Koluzaeva, Poselstwo w drodze. Moskiewscy dyplomaci w pogranicznej Orszy w XVI wieku .............................................................................................................................. 259 Изабелла Корчагина, Алкоголь в дипломатическом этикете московского двора XVI века в описаниях иноземцев: символы и ритуалы .............................................. 269 Лукаш Рыбар, Дипломатические миссии Николая Варкоча и Хаджи Хосрова к московскому царю в 1593 году ........................................................................................ 281 CHAPTER II: LITERATURE REVIEW Олександр Филипчук, Забутий святий. Князь Володимир Великий між Сходом та Заходом, Київ: Laurus, 2020, 584 c. – Остап Кардаш ........................................... 295 Игорь Н. Данилевский, Герменевтические основы изучения летописных текстов. Повесть временных лет, изд. 2-е переработанное и дополненное, Санкт-Петербург: Издательство Олега Абышко, 2019, 438 с. [Ігор М. Данилевський, Герменевтичні основи вивчення літописних текстів. Повість временних літ, вид. 2-ге перероблене і доповнене, Санкт-Петербург: Видавництво Олега Абишка, 2019, 438 с.] – Остап Кардаш ....................................................................................................................................... 297 Simon Malmenvall, Kultura Kijevske Rusije in krščanska zgodovinska zavest, Ljubljana: Teološka fakulteta Univerze v Ljubljani, 2019, 313 s. [Симон Малменвалл, Культура Київської Русі та християнська історична свідомість, Любляна: Теологічний факультет, Університет Любляни, 2019, 313 с.] – Остап Кардаш ....................... 300 Олександр Головко, Русь і Польща в міжнародному житті Європи (Х – перша половина ХІІІ ст.), Київ 2021, 600 с. [Ołeksandr Hołowko, Ruś i Polska w międzynarodowym życiu Europy (X – pierwsza połowa XIII wieku), Kijów 2021, 600 s.] – Vitaliy Nagirnyy ..................................................................................................... 303 Нова перлина грона досліджень з історії Русі [Vitaliy Nagirnyy, Urzędnicy ziemi kijowskiej od drugiej połowy XI do pierwszej połowy XIII wieku. Studium prozopograficzne, Kraków: Historia Iagiellonica, 2021, 390 s.] – Леонтій Войтович ........................... 304 Myroslav Voloshchuk, Ruthenians (the Rus’) in the Kingdom of Hungary, 11th to Mid-14th Centuries. Settlement, Property, and Socio-Political Role, Leiden–Boston: Brill, 2021, 357 p. – Yanina Ryier ................................................................................................... 306 Галицько-Волинський літопис: текстологія, за ред. Олексія Толочка, Київ: Академперіодика, 2020, 927 с. [The Galician-Volhynian Chronicle: Textology, ed. by Oleksiy Tolochko. Kyiv: Akademperiodyka, 2020. 927 p.] – Ostap Kardash .... 308 Leontij Wojtowycz, Lew Daniłowicz. Książę halicko-wołyński (ok. 1225 – ok. 1301), Kraków: Avalon 2018, 313 s. – Marcin A. Klemenski .................................................... 310 Нові видання з історії Галицької і Волинської земель ХІІ–ХІV ст. – Віталій Нагірний ..................................................................................................................................... 311 Янина Риер, Правитель и общество на белорусских землях в XIII – первой трети XV в. Основные механизмы политогенеза, легитимизации и сакрализации власти, Могилев: МГУ имени А. А. Кулешова, 2020, 256 с. – Мирослав Волощук ....... 320 Русское влияние на изменение религиозного мировоззрения средневековой Литвы [Marius Ščavinskas, Kristus prieš Belialą, t. 1: Lietuvių anapusinių vaizdinių christianizacija Viduramžiais, Klaipėda: Klaipėdos universiteto leidykla, 2021, 448 p.]..................... 322 Алексей В. Мартынюк, До Герберштейна: Австрия и Восточная Европа в системе персональных связей и культурных контактов (XIII – начало XVI века), Москва: Квадрига, 2019, 576 с. – Янина Риер ............................................................... 323 Бремя митрополита Киприана. Церковная и светская политика 1372–1406 годов [Marcin Grala, Biskupi i władcy świeccy Rusi w orbicie politycznych wpływów Moskwy doby Metropolity Cypriana, Kraków: Wydawnictwo Księgarnia Akademicka, 2020, 384 s.] – Мария Лавренченко ................................................................................... 325 „Татарская проблема” во внешней политике Великого княжества Московского во второй половине XV – начале XVI вв. в свете нового исследования [Norbert Mika, Problematyka tatarska w polityce europejskiej od połowy XV do początku XVI wieku, Kraków–Warszawa: Avalon, 2020, 568 s.] – Виталий Нагирный .............................. 329 Елена И. Малето, Средневеконая Русь и Константинополь. Дипломатические отношения в конце XIV – серединие XV в., Москва: Центрополиграф, 2018, 223 с. [Jelena I. Maleto, Ruś średniowieczna a Konstantynopol. Relacje dyplomatyczne w końcu XIV – połowie XV w., Moskwa: Centropoligraf, 2018, 223 s.] – Marcin Grala ....... 331 Галич. Збірник наукових праць, вип. 4, за ред. М. Волощука, Івано-Франківськ: Лілея НВ, 2019, 224 с. [Halicz. Zbiór prac naukowych, t. 4, pod red. M. Voloshchuka, Iwano-Frankiwsk: Lileya NV, 2019, 224 s.] – Magdalena Worobjew .......................... 335 Українсько-угорські етюди, вип. 3, Львів: Інститут українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України, 2019, 305 c., iл. [Ukraińsko-węgierskie szkice, t. 3, Lwów: Instytut Ukrainoznawstwa im. Iwana Krypiakiewicza NAN Ukrainy, 2019, 305 s., il.] – Marcin A. Klemenski ................................................................................................................ 336 Information about Authors ............................................................................................. 339 Тимур Горбач (Київ) Володимирське посольство до Пруссії восени 1325 року У статті розглянуто обставини прибуття володимирського посольства до Пруссії восени 1325 р. на загальному тлі розвитку міждержавних та персональних контактів правлячої еліти Руського королівства з корпорацією Німецького ордену. З’ясовано його мету та завдання. Реконструйовано ймовірний маршрут руської делегації з Володимира до Цінтена. Висунуто кілька гіпотез щодо соціального й правового статусу русинів, захоплених хрестоносцями неподалік Гродна восени 1324 р., а також їхнього зв’язку з учасниками посольства. Пізньої години 14 листопада 1325 р. до орденського замку Цінтен прибуло шестеро русинів з Володимира й сьомий з Візни. Посли вимагали звільнити eorum familiam, які восени попереднього року були схоплені людьми Ордену неподалік Гродна на шляху під назвою Cupenpint. Володимирці, окрім того, везли з собою запечатаного листа від „короля Русі” для брата Зіґгарда. Такі відомості подає нам лист комтура Бальґи Дітріха фон Альтенбурґа до комтура Кеніґсберґа Генріха фон Ізенберґа1. На час захоплення русинів біля Гродна бальґійським комтуром був Альберт фон Ора. Саме він сповістив верховного магістра Вернера фон Орзельна про цей інцидент. Глава Ордену наказав бранців нікуди не продавати, а утримувати їх разом з їхнім майном у замку Бартенштайн. Документ написано на одному аркуші пергаменту (18,7–19,8×7–6,6 см) асиметричної форми. Письмо – готичний канцелярський курсив, чорнило – темно-брунатне. Текст розміщено на 10 рядках. На звороті вказано адресата: „Commenda(tori) in Kunigsberg”2. Листа, мабуть, писали поспіхом, 1 2 Preußisches Urkundenbuch (далі: PrUB), Bd. 2, Lfg. 2: (1324–1331), hrsg. von M. Hein, Königsberg 1935, nr 536. Geheimes Staatsarchiv Preußischer Kulturbesitz (далі: GStA PK), XX. HA, Perg.-Urk., Schiebl. 81, nr 7. 170 COLLOQUIA RUSSICA оскільки писар попервах пропустив деякі слова, додавши їх наприкінці тексту як примітку3. Хронологія документа потребує окремого коментаря. Час появи русинів у Цінтені вказаний як feria Va infra octavam b. Martini, тоді як самого листа датовано feria sexta. Перший видавець джерела Макс Перльбах не мав певності ані щодо дати прибуття володимирців до Цінтена, ані часу написання листа. Візит русинів до Цінтенського замку, на його думку, відбувся 13 листопада 1325 р. або ж 14 листопада 1326 р., відтак наступного дня (14 ХІ 1325/15 ХІ 1326) було підготовлено послання для кеніґсберзького комтура4. Укладачі другого тому збірника Прусських грамот поклали час написання листа на 15 листопада 1325 р., втім не були цілковито впевнені щодо денної дати5. Востаннє хронологію означених подій спробував уточнити Олександр Масан, за розрахунками якого руська делегація прибула до Цінтена 15, а листа було написано 16 листопада6. Однак, проводячи обчислення, дослідник припустився методичної помилки, адже в цьому випадку для редукції дати слід було визначити день тижня (в документі feria Va = четвер), у який сталася подія, а не його порядковий номер відносно свята. Того року четвер в октаві св. Мартина припав на 14 листопада. Увечері цього дня руська делегація в’їхала до Цінтена, а вже наступного дня, тобто 15 листопада, Дітріх фон Альтенбурґ звелів писати листа до Генріха фон Ізенберґа. Що ж робили володимирці поблизу Гродна восени 1324 р., й кого саме ув’язнили хрестоносці? У історіографії ХІХ – початку ХХ ст. цей епізод не отримав належної оцінки, передусім через недостатню вивченість тексту джерела, на чому наголошував ще Генрик Пашкевич7. Розмірковуючи над соціально-правовим статусом полонених русинів, дослідник припустив, що це могли бути представники рицарського стану, які мешкали на пограниччі8. Схожої думки дотримується Леонтій Войтович, для якого відображені в листі події є свідченням того, що: „замок Візна на далекому мазовецько-волинському кордоні продовжував утримуватися волинським гарнізоном, а його воїни перебували у складі союзного литовського війська під Гродном”9. З таким твердженням важко погодитись, адже Пропущено словосполучення „in autumno”, що є важливим хронологічним уточненням, яке дає зрозуміти, що історія із захопленням русинів сталася восени. 4 M. Perlbach, Königsberger Korrespondenzen aus der Zeit Werners von Orseln, „Altpreußische Monatsschrift”, 10, 1873, S. 80–81. 5 PrUB, Bd. 2, Lfg. 2, nr 536. 6 О. Масан, Frater Ywan cum vexillo ordinis (з історії персональних зв’язків між державою Німецького ордену в Пруссії та Галицько-Волинським князівством), [in:] Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології, т. 1, Чернівці 2001, с. 62. 7 H. Paszkiewicz, Jagiellonowie a Moskwa, Warszawa 1933, s. 272. 8 Ibidem, s. 272–273, przyp. 2. 9 Л. Войтович, Галицько-Волинська земля і Литва, [in:] Idem, Галицько-Волинські етюди, Біла Церква 2011, c. 384. 3 ТИМУР ГОРБАЧ 171 в цей час Візна перебувала під владою мазовецьких П’ястів10. Водночас у джерелах відсутні будь-які згадки про спроби руських володарів відірвати Візнинську землю від Мазовії. Більшість дослідників, однак, вважала, що йшлося про купців11. Підстави для такого висновку вченим дав ужитий орденським канцеляристом вираз cum rebus suis, під яким, на їхню думку, слід розуміти купецькі товари. Проте, слово res має й інші значення, як, для прикладу „речі/майно”, відповідно вираз cum rebus suis можна перекласти: „з їхнім майном”, тобто особистими речами. До них могли належати коні, гроші, коштовне вбрання, зброя, інакше кажучи, усе, що мало достатню цінність, а отже, заслуговувало на окрему згадку в документі, хоч би й під узагальненим словом res. Таке припущення виглядає доволі правдоподібним, якщо звернути увагу на події, що майже в цей самий час відбувалися в Лівонії. Із зізнань Лессе, посла великого князя литовського Гедиміна, виголошених 2 березня 1326 р. в Ризі12, стає відомо, що, всупереч укладеному 1323 р. мирному договору, брати Німецького ордену продовжували здійснювати військові акції проти литовців, нападаючи на послів та купців. Такого нападу зазнала й посольська місія на чолі із самим Лессе, коли біля Ашерадена її учасників захопили, пограбували, відтак ув’язнили хрестоносці. Завдяки клопотанням папських нунціїв Лессе та його супутники знову здобули свободу й повернули собі відібране майно (cum rebus nobis)13. Деякі подробиці цього інциденту містяться також в одному з послань (2 VI 1325) Гедиміна, де йдеться про те, що орденські рицарі ув’язнили супутників Лессе, а коней та все їхнє майно утримують (equos et omnes res eorum detinentes)14. Як бачимо, наведена історія дуже схожа на ту, що трапилася з володимирцями восени 1324 р. Отже, можна припустити, що полонені біля Гродна русини так само були учасниками посольства, 10 У листі до Папи Іоанна ХХІІ від 25 серпня 1325 р. князі Земовит і Тройден згадували, що кордони їхніх земель пролягають за дві милі (бл. 15 км) від Гродна: „opidi, quod dicitur Grodno, […] a terrarum nostrarum limitibus ad duas leucas positi” (Nowy kodeks dyplomatyczny Mazowsza (далі: NKDM), cz. 2. Dokumenty z lat 1248–1355, wyd. I. Sułkowska-Kuraś i S. Kuraś, Wrocław 1989, nr 178). Отже, кордон між Мазовією і Литвою на той час проходив, мабуть, по річці Бебжі (W. Długokęcki, E. Kowalcyzk, Nieznane opisy granicy mazowiecko-krzyżackiej, сz. 2: Granica komturstwa bałgijskiego (prokuratorstwo piskie i ełckie), „Kwartalnik Historyczny”, 111, 2004, 1, s. 17). Належність Візни до Мазовецького князівства випливає також з офіційної титулатури Земовита ІІ: у документі, наданому 1324 р. у Раві, князь, надаючи парафіяльному костелу в Мщонуві частину того ж таки села в обмін на село Ґздув, ужив титулу „Dei gratia dux Masoviae et Wy(s)nensis”. 2 січня 1326 р. у Страсбурзі під час укладення союзного договору з Німецьким орденом Земовит ІІ називає себе „Dei gracia dux Mazoviae et dominus Wyznensis” (NKDM, cz. 2, nr 172, 179). 11 K. Forstreuter, Preußen und Rußland im Mittelalter. Die Entwicklung ihrer Beziehungen vom 13. bis 17. Jahrhundert, Königsberg 1938, s. 21; В. Т. Пашуто, Образование Литовского государства, Москва 1959, с. 275; Cz. Brodzicki, Początki osadnictwa Wizny i ziemi wiskiej na tle wydarzeń historycznych w tym regionie Polski (do 1529 roku), Warszawa 1994, s. 64; S. C. Rowell, Lithuania Ascending: A pagan empire within East-Central Europe, 1295–1345, Cambridge 2004, p. 83. 12 Liv-, est- und curländisches Urkundenbuch (далі: LECUB), Bd. 6, hrsg. von F. G. von Bunge, Riga 1873, nr 3075. 13 Ibidem, Sp. 487. 14 Ibidem, nr 3074, Sp. 485. 172 COLLOQUIA RUSSICA яке прямувало з Володимира до Литви на переговори з Гедиміном15. Ще раніше таку версію висунув Фелікс Шабульдо16, але ніяк її не обґрунтував. Згодом проти неї виступив О. Масан, який вважав, що ця справа мала чітко окреслений приватний характер: „Клопочуть за полонених їхні родичі, які ведуть переговори з місцевим комтуром у провінційному замку, посилаючись при цьому на листа, адресованого «королем Русі» іншому комтуру, тобто Зіґгарду фон Шварцбурґу. Коли би йшлося про полонення офіційних, повноважних представників князя, то переговори мали б вестися з главою держави – В. фон Орзельном у столичному Марієнбурзі, відповідний лист […] був би адресований теж великому магістрові”17. Утім, таке пояснення не зовсім узгоджується зі змістом джерела. По-перше, у тексті документа немає жодних вказівок на те, що прибулі русини посилалися на згаданого листа, ба більше, нам достеменно не відомо, чи він узагалі мав якийсь стосунок до звільнення бранців. Так само нічого не знав про зміст листа й комтур Бальґи18. По-друге, коли б лист дійсно стосувався цієї справи, то володимирці, передусім, мали б вирушити з ним до Зіґгарда фон Шварцбурґа, комтура Ґрауденца, щоб, заручившись його підтримкою, домагатися звільнення полонених, а не навпаки. Але якщо, все ж, погодитися з думкою про те, що в посланні до Зіґгарда „король Русі”, тобто Юрій Тройденович (Юрій ІІ), клопотав про звільнення своїх підданих, то немає нічого дивного в тому, що у вирішенні цього питання руський князь цілковито покладався на свого кревного. Адже, як відомо, саме Зіґгард фон Шварцбурґ відігравав головну роль у налагодженні дипломатичних контактів між Німецьким орденом і королівством Русі та навіть був ініціатором укладення кількох договорів19. А втім, це лише припущення, яке потребує додаткового підтвердження, позаяк ми нічого не знаємо про зміст цього загадкового листа, що міг мати значно ширший політичний контекст. Константин Гельбаум20 навіть спробував ототожнити його з документом Юрія ІІ від 1325 р.21, поклавши час написання останнього на жовтень. Незважаючи на те, що ця версія знайшла підтримку в історіографії22, її не можна вважати 15 Т. Горбач, Руське королівство й Німецький орден за часів Юрія ІІ, „Український історичний журнал”, 2017, 2, c. 22–24. 16 Ф. М. Шабульдо, Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского, Киев 1987, с. 33–34. 17 О. Масан, Frater Ywan cum vexillo ordinis, с. 63. 18 PrUB, Bd. 2, Lfg. 2, nr 536: „quidquid autem in ea contineatur, ignoramus”. 19 Ibidem, nr 157, 582. Докладніше про родинні зв’язки, що пов’язували предків Зіґгарда фон Шварцбурґа з Романовичами, а також про його дипломатичну службу див.: B. Włodarski, Polska i Ruś: 1094–1340, Warszawa 1966, s. 244–247, przyp. 5; M. Dorna, Bracia zakonu krzyżackiego w Prusach w latach 1228–1309. Studium prozopograficzne, Poznań 2004, s. 326. 20 Hansisches Urkundenbuch, Bd. 2, bearb. von K. Hölbaum, Halle 1879, nr 434. 21 PrUB, Bd. 2, Lfg. 2, nr 537. 22 Ibidem; О. Купчинський, Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ – першої половини ХIV століть. Дослідження. Тексти, Львів 2004, с. 168. ТИМУР ГОРБАЧ 173 надійною хоча б тому, що йдеться про документи різного характеру й політичної ваги: з одного боку, запечатаний приватний лист (littera clausa) до родича-хрестоносця, з іншого – офіційне послання до верховного магістра та орденської братії23. Окрім того, якби документ 1325 р. дійсно призначався для Зіґгарда, то його ім’я було б вказане на зворотному боці аркуша. Натомість там видніються лише старі сигнатури, а також стислий реґестовий запис рукою ХV ст.: „herzog von Russian gelobt frede zuhalden”24. Тому немає достатніх підстав вбачати в листі, якого володимирські посли везли Зіґгарду фон Шварцбурґу, князiвський документ 1325 р. і, відповідно, датувати його жовтнем. Отже, шестеро русинів з Володимира, вирушаючи восени 1325 р. до Пруссії, мали виконати два завдання, які, можливо, були пов’язані між собою. Перше з них полягало у визволенні з орденського ув’язнення своїх співвітчизників, друге – у передачі послання Зіґгарду фон Шварцбурґу. З огляду на це, постає логічне запитання: як полонені русини, названі в листі „familia”, були пов’язані з володимирцями, які прибули їх визволяти, і ким вони їм доводилися? У пошуку відповіді на це питання знову стикаємося з проблемою полісемантичністі окремих лексем. У добу середньовіччя слово „familia”, спираючись на античну традицію, мало декілька значень: 1) слуги, челядь, клієнтела; 2) родина. Проте в аристократичних спільнотах воно рідко використовувалося для позначення власне кровноспоріднених осіб, що проживали разом, натомість стосувався всіх належних до господарського дому людей, які перебували під владою господаря (dominus), тобто насамперед слуг25. У такому значенні слово „familia”, як і його німецький відповідник „gesinde”, найчастіше фігурують у прусських актових джерелах ХІІІ–ХІV ст.26 Тому цілком можливо, що й захоплені орденськими людьми русини були слугами тих, хто приїхав їх визволяти. Потенційна можливість продажу полонених може опосередковано вказувати на те, що вони не належали до привілейованого стану, оскільки за знатних осіб, зазвичай, просили викуп27. Пор.: Т. Горбач, Руське королівство, с. 22, прим. 17. GStA PK, XX. HA, Perg.-Urk., Schiebl. 81, nr 2. 25 Familia, [in:] Słownik łaciny średniowiecznej w Polsce, red. M. Plezia, t. 4, cz. 1, Wrocław 1975, szp. 61; H. W. Goetz, Familie, [in:] Lexicon des Mittelalters, Bd. 4, hrsg. von R. H. Bautier [et. al.], München 1989, Sp. 256–257. 26 K. Kwiatkowski, Zakon niemiecki jako „Corporatio militaris”, cz. 1: Korporacja i krąg przynależących do niej: kulturowe i społeczne podstawy działalności militarnej zakonu w Prusach (do początku XV wieku), Toruń 2012, s. 284. 27 В одній зі скарг Гедиміна проти Ордену мовиться про шістьох литовців, викрадених хрестоносцями заради викупу: „Sinogthones VI ceperunt, quos oportebat, ut se ab eis redimerent” (LECUB, Bd. 6, nr 3074. З приводу інтерпретації слова „sinogthones” див.: A. Prochaska, O prawdziwości listów Gedymina, [in:] Rozprawy Akademii Umiejętności. Wydział Historyczno-Filozoficzny. Serya II, t. 7, Kraków 1895, s. 249, przyp. 5; Послания Гедимина. Gedimino laiškai, подг. В. Т. Пашуто и И. В. Шталь, Вильнюс 1966, с. 166; Chartularium Lithuaniae res gestas magni ducis Gedeminne illustrans, ed. S. C. Rowell, Vilnius 2003, p. 350, а також критичні зауваження Олександра Назаренка, який вважає, що тут ідеться про представників литовської знаті: Послания Гедимина, 23 24 174 COLLOQUIA RUSSICA Напад на русинів стався in via, que Cupenpint dicitur десь біля Гродна. Назва цього дромоніма має балтське походження й означає „торговий шлях” (kuppeln – торгувати; pintis – шлях)28. Своєрідною підказкою для його локалізації може слугувати середньовічне поселення Тарговіско (Thargovisko), яке було розташоване в районі теперішніх сіл Долістово Старе й Забеле29. Повз Тарговіско проходила дорога Візна – Гродно, частиною якої, напевно, і був вищезгаданий торговий шлях. На перший погляд виглядає так, ніби в полон до хрестоносців потрапили руські купці, чого, звісно, не можна відкидати. Водночас слід пам’ятати про те, що торговими шляхами, які належали до категорії публічних, властиво, користуватися й інші суспільні верстви. Такі дороги вважалися надійнішими й безпечнішими, бо перебували під наглядом держави30. Про захист своїх комунікацій намагалися дбати й литовські князі, зобов’язуючи місцеве населення до сторожової служби на дорогах31. Однак русини, незалежно від того ким саме вони були, усе ж обрали не надто безпечний шлях для своєї мандрівки, тому, зрештою, їм не вдалося уникнути нападу. Попри те, що між Литвою і Німецьким орденом уже рік тривав мир, на пограниччі було неспокійно, а надто біля Гродненського замку, який відігравав роль форпосту в мережі оборонних укріплень Великого князівства Литовського, розташованих уздовж верхньої і середньої течії Німану. З кінця ХІІІ ст. Орден здійснював регулярні військові походи проти Литви. Зазвичай це були короткотривалі нищівні вторгнення, спрямовані на спустошення прикордонних земель. До 1325 р. хрестоносці щонайменше десять разів атакували Гродно32. Один з таких наїздів відбувся за кілька місяців до досліджуваних подій, у березні 1324 р., коли орденські рицарі сплюндрували особисті володіння гродненського намісника Давида33. Довідавшись про захоплення русинів, верховний магістр, як уже було сказано, розпорядився доправити їх до Бартенштайна, де бранці провели близько року. Чому у Володимирі так довго зволікали з відправленням дипломатичної місії до Пруссії – можна лише гадати. Можливо, це [in:] В. Т. Пашуто, Русь. Прибалтика. Папство: Избранные статьи, Москва 2008, с. 559, прим. 68 (Серия: Древнейшие государства Восточной Европы: 2008 год). 28 G. H. P. Nesselmann, Thesaurus linguae Prussicae. Der preussische Vocabelvorrath, soweit derselbe bis jetzt ermittelt ist, nebst Zugabe einer Sammlung urkundlich beglaubigter Localnamen, gesichtet und zusammengeschtellt, Berlin 1873, S. 84, 124, 129; пор.: В. Н. Топоров, Прусский язык. Словарь. I–K, Москва 1980, с. 284–287. 29 J. Maroszek, Jaświły: dzieje obszaru gminy do końca XVIII wieku, Białystok 2004, s. 6; О. Ліцкевіч, Гародня і Гарадзенскі рэгіён у другой палове XIII–XIV ст.: назва і межы, [in:] Гарадзенскі палімпсест 2012: людзі даўняй Гародні XV–XX стст, пад. рэд. А. Ф. Смаленчука, Н. У. Сліж, Гродна 2013, с. 29–30. 30 S. Weyman, Cła i drogi handlowe w Polsce piastowskiej, Poznań 1938, s. 37, 39. 31 Для прикладу, 1364 р. князь Кейстут відрядив 150 литовців „pro custodia viarum” (Die Chronik Wigands von Marburg, [in:] Scriptores rerum Prussicarum (далі: SRP), Bd. 2, hrsg. von T. Hirsch, M. Töppen, E. Strehlke, Leipzig 1863, S. 548). 32 Petri de Dusburg Chronicon terrae Prussiae, [in:] SRP, Bd. 1, hrsg. von T. Hirsch, M. Töppen, E. Strehlke, Leipzig 1861, S. 147, 160, 162, 163, 170–173, 175–178. 33 Ibidem, S. 189. ТИМУР ГОРБАЧ 175 було пов’язано з політичними перипетіями, які розпочалися в державі Романовичів після смерті князів Андрія та Лева Юрійовичів, і тривали до інтронізації Юрія Тройденовича. Окрім того, якийсь час, мабуть, було витрачено на те, щоб з’ясувати місце перебування в’язнів, оскільки міста Східної Пруссії не були так добре знайомі на Русі, як, скажімо, Торунь, куди регулярно ходили з товарами купці з Володимира та Львова. Не з’ясованим також залишається питання ідентифікації сьомого (septimus) учасника посольства, названого в листі de Wysna. Свого часу Олександр Камінський обстоював дуку про його мазовецьке походження: „jasne jest, iż list krzyżacki operuje skrótem: w rzeczywistości przybyło do Balgi [sic!] sześciu Rusinów z Włodzimierza oraz wysłannik z Wizny, oczywiście poddany mazowiecki, a więc prawdopodobnie mazowszanin”34. Таке трактування виглядає непереконливим, тому що базується на недостатньо обґрунтованому домислі автора. Натомість, пряме (без зайвих інтерпретацій) прочитання тексту джерела радше дає зрозуміти, що septimus, як і його супутники, був русином – мешканцем Візни. Розташована на мазовецько-русько-ятвязькому пограниччі Візненська земля, властиво, не була регіоном моноетнічним. Зі сходу до неї впритул наблизилася руська колонізація35. У ХІІ ст. Візна на якийсь час (1145–1149) відійшла до Русі, як винагорода за військову допомогу, що її великий князь київський Всеволод Ольгович надав польському князеві Володиславу ІІ під час його конфлікту з братами36. Протягом такого короткого терміну на цих теренах, звісно, не могла з’явитися значна кількість поселенців з Русі. Утім, усе ж не можна виключати появи тут невеликого руського осередку. На його існування може вказувати село під назвою Русь, розташоване поблизу Візни. Північніше нього, у межах сусіднього села Самбори, розташоване невелике городище ХІІ–ХІV ст., яке, ймовірно, відігравало допоміжну роль у системі оборонних укріплень Візни, а його головним призначенням був контроль річкового шляху по Бебжі й Нареву, а також переправи через Нарев37. За припущенням дослідників, мешканці села Русь (можливо полонені русини), якщо воно існувало в середньовіччі, могли становити обслугу обох градів – у Візні та Самборах38. Мешкаючи на мазовецько-прусському пограниччі, septimus мав бути добре обізнаним зі шляхами, що вели до Пруссії, а тому міг виконувати роль провідника для володимирських послів. Покриті густими лісами, озерами й непрохідними багнами терени північно-східної Мазовії та A. Kamiński, Wizna na tle pogranicza polsko-rusko-jaćwieskiego, „Rocznik Białostocki”, 1, 1961, s. 57–58, przyp. 146. Ibidem, s. 53; Idem, Pogranicze polsko-rusko-jaćwieskiego między Biebrzą i Narwią, „Rocznik Białostocki”, 4, 1963, s. 27–39; W. Makarski, Pogranicze polsko-ruskie do połowy wieku XIV. Studium językowo-etniczne, Lublin 1996, map. 4, 5. 36 Ипатьевская летопись, [in:] Полное Собрание Русских Летописей, т. 2, Санкт-Петербург 1908, стб. 318. 37 A. i J. Kamińscy, Grodzisko w miejscowości Sambory, pow. Łomża, „Wiadomości Archeologiczne”, 23, 1956, 4, s. 364. 38 A. Kamiński, Wizna, s. 40. 34 35 176 COLLOQUIA RUSSICA прилеглої до неї Великої Пущі (Grosse Wildnis), мали би становити неабиякі труднощі для мандрівників. Тож перед тим, як в’їхати до Пруссії, шестеро учасників посольства спочатку відвідали Візну, а вже звідти, у супроводі провідника, подалися до хрестоносців. Реконструкція маршруту, яким руська делегація рухалася до Пруссії, становить значний інтерес не лише для дослідження конкретного сюжету, але й більш широкої теми функціонування шляхів сполучення, що єднали Південну Русь із Балтикою. Але й тут історик стикається з проблемою майже цілковитого мовчання джерел. Через брак інформації шлях русинів з Володимира до Цінтена можна відтворити лише приблизно. Загальний маршрут поділявся на два умовні відтинки, де центральне місце посідала Візна. Перший відтинок Володимир – Візна, частково збігався з давнім надбужанським шляхом, що вів із Волині на Підляшшя і далі до Мазовії. Його напрям можна окреслити так: Володимир → Берестя → Мельник → /Дорогичин/ → Візна. Більша частина цього шляху згадана в грамоті князів Кейстута й Любарта від 1341 р. для торунських купців, яким надавалося право вільного проїзду до Луцька через міста Дорогичин, Мельник та Берестя39. Окремі відтинки траси також відомі з літописних згадок про події ХІІІ ст., що містяться на сторінках Галицько-Волинського літопису. Так, оповідаючи про відбиття нападу ятвягів на Берестейську землю в 1227 р., літописець зазначив, що руські князі Данило й Василько Романовичі вирушили проти них із Володимира40. Цей сюжет засвідчує існування дороги Володимир – Берестя. Про шлях, що єднав Дорогичин з Візною, можна говорити лише на основі непрямих свідчень літописця. Дорогичин, зокрема, декілька разів виступає в літописі як місце збору русько-мазовецьких військ під час походів князя/короля Данила Романовича на ятвягів (1248/1249, 1253), а Візна – як місце переправи цих військ через ріку Нарев41. За припущенням А. Камінського шлях із Дорогичина до Візни проходив повз гради у Свенцьку та Старому Ґродському42. Імовірний шлях із Мельника до Візни згадується під 1258 р., коли під час походу на Гродно король Данило, перебуваючи в Мельнику, відрядив до Візни „сторожѣ” за провіантом для війська43. Окрім сухопутних, існував також водний шлях із Волині до Мазовії, який проходив по річках Західний Буг та Нарев. Літописець оповідає про цікавий епізод, пов’язаний з використанням цих двох водних артерій. У 1279 р. волинський князь Володимир Василькович на прохання ятвягів, які страждали від голоду, 39 Грамоти XIV ст., упор. М. М. Пещак, Київ 1974, № 8: „а кто поидеть съ сeю грамотою. через дорогычинь. чесь мелникъ. и черес берестие. до лучска. торговатъ. ис торунѧ. ѧзъ кнѧзь кестути. не велю ихъ заимати”. 40 Ипатьевская летопись, стб. 751: „Повоеваша Ѧтвѧзи ѡколо Берестиѧ . оугониста и из Володимерѧ”. 41 Ibidem, стб. 810, 813, 827. 42 A. Kamiński, Jaćwież: terytorium, ludność, stosunki gospodarcze i społeczne, Łódź 1953, s. 115. 43 Ипатьевская летопись, стб. 879. ТИМУР ГОРБАЧ 177 відправив до них лодії з житом. Човни вирушили з Берестя і пливли спочатку Бугом, а потім угору по Нареву. Біля Пултуська на них несподівано напали місцеві жителі, обслугу вбили, а збіжжя розграбували44. Другий відтинок Візна – Цінтен можна реконструювати лише в загальних рисах. У не датованому орденському документі (орієнтовно походить із другої половини ХІV ст.), що містить опис мазовецько-прусського кордону від гирла річки Бебжі до річки Вкри, згадується дорога з Ґаліндії на Русь (aus Galinden hin kegen Rewssen). Ельжбета Ковальчик ототожнила її зі старою „військовою дорогою”, яка проходила околицями орденського замку Ортельсбурґ і вела до Литви (die alde herstrassen, die die Littowen czogen) – до Гродна, пролягаючи через землі Північної Мазовії45. Діставшись околиць Ортельсбурґа, володимирці вирушили на північ дорогою, що вела в напрямку Бартенштайна й далі до Цінтена. Вона мала би принаймні частково збігатися з відомим із ХVI ст. трактом Кеніґсберґ – Варшава, що пролягав через міста Бартенштайн, Бішофсбурґ та Найденбурґ46. Отож, трасу другого відтинку Візна – Цінтен можна окреслити приблизно так: Візна → околиці Ортельсбурґа → Бартенштайн → Цінтен. Кінцевим пунктом призначення володимирських послів, мабуть, усе ж таки була Бальґа – головний замок кумтурії і місце осідку тамтешнього комтура. Там володимирці планували зустрітися з Дітріхом фон Альтенбурґом. Натомість застали його в Цінтені, куди він прибув, повертаючись із замку Бартенштайн, у якому на день раніше (13 ХІ 1325) видав привілей для села Вірбільт47. Чи домоглися володимирці звільнення полонених і яка їхня подальша доля? На ці питання джерела не дають відповідей. Наприкінці свого листа Дітріх фон Альтенбурґ звертається до кенігсберзького комтура з такими словами: „наполегливо просимо вашу всечесність, аби зволила повідомити нам своїми листами, як повинні ми вчинити зі згаданими людьми”48. Що на це відповів Генріх фон Ізенберґ ми, на жаль, не знаємо, позаяк його листи не збереглися. Можна тільки здогадуватися, що цю справу було якось залагоджено, оскільки в майбутньому Руське королівство зберігало приязні відносини з державою Німецького ордену в Пруссії. Ibidem, стб. 847–848. E. Kowalczyk, Szlaki drogowe w puszczy na pograniczu mazowiecko-pruskim w średniowieczu, „Kwartalnik Historyczny”, 106, 1999, 1, s. 4–5; W. Długokiętski, E. Kowalczyk, Opis granicy Mazowsza z państwem zakonu krzyżackiego z XIV wieku, „Kwartalnik Historyczny”, 109, 2002, 2, s. 8–9, 12; E. Kowalczyk-Heyman, Dzieje granicy mazowiecko-krzyżackiej (między Pisą a Biebrzą), Warszawa 2013, s. 106–107. 46 Hansische Handelsstraßen: Textband, auf Grund von Vorarbeiten F. Bruns; bearb. von H. Weczerka, Weimar 1967, S. 636. 47 PrUB, Bd. 2, Lfg. 2, nr 535. У документі не зазначено місця його написання, але наявність у переліку свідків пфлеґера Бартенштайна може опосередковано вказувати на те, що його складено саме в цьому замку. 48 Ibidem, nr 536: „sinceritatem vestram petimus affectanter, ut nobis litteris vestris intimare dignemini, quomodo circa predictos homines agree valeamus”. 44 45 178 COLLOQUIA RUSSICA * Tymur Horbach, The Volodymyr embassy to Prussia in the autumn of 1325 The article deals with the circumstances of arrival of the embassy from Volodymyr to Prussia in autumn 1325 on the general background of the development of interstate and personal contacts between the ruling elite of Rus’ and the Teutonic Order. Its purposes are defined. The possible route of the Ruthenian delegation from Volodymyr to Zinten has been reconstructed. Social and legal status of the Ruthenians captured by the Teutonic knights near Grodno in autumn of 1324, as well as their connection with the embassy participants, are hypothesized. Іл. 1. Лист комтура Бальґи Дітріха фон Альтенбурґа до комтура Кеніґсберґа Генріха фон Ізенберґа, від 15 листопада 1325 р., в якому повідомляється про прибуття руських послів з Володимира. GStA PK, XX. HA, Perg.-Urk., Schiebl. 81, nr 7.